УПА в Криму. Зв’язкова «Береза» проживає в Євпаторії

УПА в Криму. Зв’язкова "Береза" проживає в Євпаторії

Повстанський прапор

У селищі Заозерне (Євпаторія) проживає Валігурська Феодосія Пилипівна. Вісімдесятиоднорічна жінка родом зі села Тесів Острозького району Рівненської області. У Заозерному мешкає всього вісім років, а перед тим чи не все своє життя прожила у Кіровограді, куди змушена була переїхати через те, що допомагала повстанцям.

Псевдо п.Феодосії в УПА – "Береза". ЇЇ батько, Валігурський Пилип Потапович, був дияконом у церкві села Тесів і мав неабиякий авторитет серед місцевих повстанців, які часто приходили до нього за порадою, і як правило, вночі. То ж ночі для них, як згадує п. Феодосія, були за день.

- Я з раннього віку слухала батька, тому знала, куди себе віддаю і що мені за це може бути, - розповідає жінка про свою участь в Українській Повстанській Армії.

Феодосії ще не було і вісімнадцяти, коли її і ще трьох дівчат, які теж допомагали повстанцям, заарештували.

- Одній дали 25 років, друга померла на засланні, а ще одній пощастило втекти відразу ж після арешту, - говорить п. Феодосія, - Голова сільради був рідним братом моєї матері, за Польщі ще там працював, тож разом з моїми батьками думали, як визволити мене з-під арешту. А тому написали документ, що я ні в чому не винна, все село підписалося під тим документом. З ним секретар сільради їздив до якогось начальника до району і мене відпустили з-під арешту.

Проте відчути на власній шкірі, що таке радянська влада, Феодосія все ж таки встигла. Із жахом згадує, як на допитах їй, молодій дівчині, закривали у дверях пальці, як били по п’ятах гумовою палицею зі залізним наконечником, табуреткою по голові та підвішували до стелі за довгі коси. Коли ж втрачала свідомість - відливали водою і знову те ж саме. Та незважаючи на катування, дівчина не зізналася ні в чому і нікого з побратимів не видала.

Після повернення доньки додому на сім’ю чекало нове випробування: дядько – голова сільради – підказав батькові тікати зі села. Батько опинився у Кіровограді, де й прожив решту свого життя, будучи священнослужителем. А Феодосію, щоби якось вберегти від переслідувань, видали заміж. Та замість того, щоби перестати співпрацювати з УПА, дівчина потрапила у сім’ю, де усі, чим могли допомагали національно-визвольній боротьбі. Ще до сьогодні із ностальгією задує хутір Сидорицю, на якому жила деякий час після заміжжя і продовжувала допомагати воякам-повстанцям.

- Кругом хутір закритий деревами, через які нічого не видно, а тому в клуні в нас завжди ночували партизани. Їх і обіпрати, і нагодувати треба було. А найгірше було з тим, що не було де сушити білизну так, щоби ніхто не бачив, отож ховалися як могли.

Пані Феодосія згадує, що комуняки боялися і носа показати на хуторі, бо там жили, за їхніми словами, "бандити" Сидоруки. Чоловікова сестра Марта, яка була станичною УПА, у хутірських льохах зберігала харчі для повстанців, а у спеціальному схроні, що зберігся до наших днів, була зброя, і навіть- кулемет.

Сам хутір Сидориця, на якому до сьогодні ще є ціла система підземних ходів – криївок, вхід до яких починався в одній хаті, а вихід був у сусіда, таїв чимало несподіванок для непроханих гостей. Місцеві люди подейкують, що саме на цьому хуторі було вбито радянського генерала Ватутіна, який з офіцерами вирішив перепочити в одній з хутірських хат. Проте натрапив на повстанський схрон, і у сутичці з українськими хлопцями, які несподівано виринули з-під землі, Ватутіна було смертельно поранено. Про це п. Феодосії розповів двоюрідний брат Микола, який і був одним з тих повстанців, котрі брали участь у сутичці.

Феодосія пам’ятає багато повстанських пісень, і з запалом співає повстанську молитву за Україну, якою лісові хлопці розпочинали кожен свій день, а також не забуває і батькові пісні ще з польського підпілля. До сьогодні жінка переглядає новини, добре орієнтується в політичній ситуації та всім серцем вболіває за майбутнє України:

- Ми, українці, неправильно робимо, що продаємо один одного. Якби у наших душах була однакова любов до матінки нашої України, до рідної нашої землі, то ми до сьогодні вже були б надзвичайно багатими.